Шевченко Тарас

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни після сестри Катерини (1804 - близько 1848) та брата Микити (1811 - близько 1870).

1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівки Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, 1819 року - сестра Марія, а 1821 року народився Тарасів брат Йосип.

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в дяка Совгиря. Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди.

10 лютого 1823 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького - селянина із Зеленої Діброви, а 1 вересня 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина.

19 жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, у якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом. 1824 року народилася Тарасова сестра Марія - від другого батькового шлюбу. Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 2 квітня 1825 року батько помер, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час Тарас жив у свого дядька Павла, який після смерті його батька став опікуном сиріт. Тарас працював у нього разом із наймитом у господарстві, але в підсумку не витримав тяжких умов життя й пішов у найми до нового кирилівського дяка Петра Богорського.

1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), коли він звернувся за дозволом учитися в хлипнівського маляра. Того ж року помер Василь Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина - Павла Енгельгардта, який призначив Тараса власним дворовим слугою у вільшанському маєтку.

Майже два з половиною роки - від осені 1828-го до початку 1831-го - Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Подробиці Віленського життя маловідомі. Імовірно, Тарас відвідував лекції з малювання професора Віленського університету Йонаса Рустемаса.

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик П. Енгельгардт узяв із собою Шевченка[39], а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», підписав контракт і віддав його в науку на чотири роки до живописця В. Ширяєва, у якого й замешкав Тарас до 1838 року.

Ще в 1835 - 36 роках Шевченко створив кілька складних багатофігурних композицій на теми античної історії та Київської Русі. У 1836 - 1837 роках Шевченко створив малюнок «Смерть Богдана Хмельницького», але найдосконалішим малюнком на історичну тему цього періоду є «Смерть Сократа» 1837 року.

Шевченко почав вправлятись у віршуванні під враженням своєї зустрічі з українськими творами у Гребінки у липні 1836 року. Гребінка був першим, хто помітив і підтримав поетичне обдарування Шевченка, став його першим літературним натхненником і вчителем. Першим визнаним поетичним шедевром Шевченка вважається балада «Причинна».

Навесні 1838 р. Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші - 2500 рублів. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського - вихователя спадкоємця престолу Олександра Миколайовича, і портрет розіграли в лотереї, в якій узяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася 4 травня 1838 року, а 7 травня Шевченкові видали відпускну.

Засвідчивши свою відпускну в петербурзькій Палаті цивільного суду, Шевченко став учнем Академії мистецтв, де його наставником став К. Брюллов.

1839 року Шевченко почав опановувати техніку олійного живопису, до його найраніших спроб належить «Натурщик у позі св. Себастіяна».

Ще наприкінці 1839 року Шевченко познайомився з П. Мартосом, товаришем Є. Гребінки. Ознайомившись випадково з рукописними творами Шевченка й вражений ними, П. Мартос виявив до них великий інтерес. Він порадився із Є. Гребінкою і запропонував Шевченку видати їх окремою книжкою, яку згодом назвали «Кобзарем».

4 травня 1840 року з'явилося перше друковане оголошення про продаж «Кобзаря», який швидко розійшовся, його вихід, навіть урізаного цензурою, був подією великого літературно-суспільного значення.

Майже одночасно з «Кобзарем», 12 березня 1840 року, Є. Гребінка подав до Петербурзького цензурного комітету рукопис альманаху «Ластівка», до якого увійшли й твори Шевченка, зокрема «Причинна» та вірші «Вітре буйний, вітре буйний!» і «Тече вода в синє море».

8 листопада 1841 року Шевченко подав рукопис «Гайдамаків» до Петербурзького цензурного комітету, цензурував його знову П. Корсаков, який не подавав твору на розгляд цензурного комітету й дав дозвіл на випуск його у продаж на свій страх і ризик.

Слідом за «Гайдамаками» Шевченко написав поему «Мар'яна-черниця», баладу «Утоплена», велику поему російською мовою «Слепая». Перші два твори разом з піснею з російської драми «Наречена» та віршем «Тяжко-важко в світі жити» він послав 8 грудня 1841 року Г. Квітці-Основ'яненку для вміщення в альманасі «Молодик». Також цього часу Шевченко написав драматичний твір «Сліпа красуня», який не зберігся.

26 вересня 1841 року Рада Академії мистецтв втретє нагородила Шевченка срібною медаллю другого ступеня - за картину «Циганка-ворожка». 6 травня 1842 року Товариство заохочування художників виключило Шевченка з числа своїх пансіонерів. Несподівано позбавлений матеріальної підтримки, Шевченко міг розраховувати тільки на власні заробітки, що не були ані систематичними, ані значними. Брак грошей змусив Шевченка виступити й ілюстратором книжкових видань, які за змістом і напрямом йому не імпонували.

Восени 1842 року Шевченко вирушив у морську подорож до Швеції та Данії, але через нездужання він доплив на пароплаві лише до Ревеля й повернувся назад до Петербурга.

25 травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав в Україну. У червні 1843 року Шевченко прибув до Києва, де познайомився з Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем й багатьма художниками, зокрема з Олексієм Сенчило-Стефановським. На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 2 жовтня 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів.

У Березані, у маєтку Платона Лукашевича, 9 жовтня 1843 року Шевченко написав вірша «Розрита могила». Це найраніший твір, який увійде до рукописної книги поезій «Три літа» (1843—1850). Восени 1843 року поет протягом подорожі на Дніпрові пороги та місце останньої Запорозької Січі. У лютому 1844 року Шевченко виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень й потоваришував з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським.

Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію офортів «Живописна Україна», а на виручені кошти викупити своїх рідних з кріпацтва. Але продаж першого випуску «Живописной Украины» йшов надто повільно. Шевченко мав намір видати й другий випуск збірки офортів, але через брак коштів - це так і не втілили. Його мрія про викуп з кріпацтва братів та сестер так і не здійснилася.

1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав історіософсько-політичну «комедію» «Сон» - поему-гротеск, яка розкриває перед читачами наслідки уярмлення України Москвою.

3 квітня 1845 року Тарас Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням надати йому звання художника. Рада ухвалила рішення, а загальні збори Академії 18 листопада 1845 року затвердили «Тараса Шевченка в академічному званні некласний художник у малярстві історичному і портретному» й видала йому за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад «для художніх занять», а також безперешкодного там перебування.

31 березня 1845 року Шевченко вирушив з Петербурга через Москву в Україну. Завдяки Максимовичеві він став неофіційним співробітником Київської археографічної комісії. Виконуючи завдання комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали, змальовував історичні та архітектурні пам'ятки і вів «Археологічні нотатки». Улітку, за дорученням комісії, Шевченко виїхав з Києва на Лівобережжя, до Прилук, задля вивчення пам'яток цього міста та його околиць.

Наприкінці грудня Шевченко знову тяжко захворів, після чого, стурбований С. Самойлов, негайно відвіз його на лікування до Козачковського. 25 грудня 1845 року, у будинку Козачковського поет написав політичний, революційний заповіт — «Як умру, то поховайте», який був відображенням селянських протипоміщицьких повстань.

21 вересня 1846 року Шевченко одержав від Археографічної комісії нове доручення й незабаром він виїхав з Києва. Його розшуки й дослідження почалися з Кам'янця-Подільського, де він ознайомився із численними середньовічними архітектурними спорудами, зокрема оглянув фортецю. Наприкінці осені 1846 року поет побував у Берестечку, де відвідав руїни фортець та місце Берестецької битви 1651 року.

27 листопада 1846 року Шевченко подав прохання на ім'я куратора О. Траскіна та генерал-губернаторова Д. Бібікова щодо призначення його на посаду вчителя малювання в Київському університеті. 21 лютого 1847 року С. Уваров повідомив куратора університету про затвердження Шевченка на посаді вчителя малювання.[106] Однак, працювати вчителем йому не довелося. У березні того року почалися арешти кирило-мефодіївців. Для таємного нагляду чернігівський губернатор відрядив за поетом чиновника А. Семенюту. Поки Шевченко, нічого не підозрюючи мандрував Україною, царська влада готувала його арешт.

17 квітня 1847 року при в'їзді в Київ на правому березі Дніпра він був заарештований. 30 травня 1847 року поета передали в інспекторський департамент військового міністерства, де його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового. Вранці наступного дня «рядового» Шевченка під наглядом фельд'єгера відправили в Оренбург.

На початку 1848 року капітан-лейтенант Олексій Бутаков, який прихільно ставився до Шевченка, включив його до складу своєї Аральської описової експедиції. Експедиція дозволяла Шевченку якийсь час мати дозвіл малювати, звільнитися від військової муштри й суворого нагляду. Обов'язки Шевченка збігалися з його бажанням: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, але й з власної ініціативи. 31 жовтня 1849 року експедиція повернулася до Оренбурга.

З прибуттям до Оренбурга Шевченко почував себе краще: майже півторарічне перебування в Аральській експедиції забрало чимало здоров'я. На початку 1850 року Шевченко зробив спробу домогтися офіційного дозволу малювати, написавши листа Леонтію Дубельту, який залишився без відповіді. Проте, навіть під суворим наглядом начальства Шевченко потайки продовжував малювати. Після завершення роботи над морськими краєвидами він поступово відновив і поетичну діяльність.

До арешту призвів випадок, у якому Шевченко помітив, що прапорщик М. Ісаєв залицяється до дружини його друга К. Герна й та відповідає йому взаємністю.[110] Заступаючись за честь свого приятеля, Шевченко викрив ці потайні побачення і разом з К. Герном з ганьбою випровадив залицяльника. Другого дня, 22 квітня 1850 року, розгніваний М. Ісаєв подав донос командирові Оренбурзького корпусу про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі, живе на приватній квартирі й малює, тобто не виконує «монаршої волі». При обшуку військова влада знайшла в Шевченка листи, скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми та декілька книжок. До особливого розпорядження Шевченка посадили на гауптвахту. На вимогу царя, поета заарештували вдруге і 24 червня посадили на гауптвахту.

З Оренбурга Шевченка доставили до Уральська, а потім, 13 жовтня 1850 року, до Гур'єва, звідки, того ж дня, на поштовому човні, він відплив на Мангишлацький півострів де він провів сім років. У суворій таємниці за роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад сто сімдесят малюнків сепією, аквареллю, олівцем - переважно на мангишлацьку тематику. 1851 року Шевченку пощастило на ціле літо позбутися муштри й покинути «ненависне» укріплення — він вирушив у складі експедиції на розвідку родовищ кам'яного вугілля в гори Каратау.

1852 рік також став для Шевченка надзвичайно плідним. Невелике полегшення в побуті, можливість мати тихий куток та трохи вільного часу для праці у будинку коменданта Маєвського — все це сприяло творчим роздумам, цього часу він розпочинає працю над прозовими повістями російською мовою з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом.

У квітні 1856 року Шевченко почав шукати всіх можливих шляхів до полегшення своєї долі, намагаючись залучити до цього всіх знайомих впливових осіб. Клопотання друзів поета перед Перовським досягли мети - до військового міністерства ним було надіслано список кандидатів на амністію. У підсумку на звільнення Шевченка була дана згода. Якби не клопотання друзів - заслання Шевченка могло би стати довічним. 21 липня 1857 року до укріплення надійшов наказ щодо звільнення зі служби Шевченка, після якого йому ще треба було подолати 1000 кілометрів до штабу в Уральську, для отримання наказу по батальйону.

5 серпня, після триденної плавання Каспійським морем і рукавами волзької дельти, Шевченко прибув до Астрахані. Скінчилося дуже тяжке для поета й художника десятиліття, сповнене образ, принижень, муштри, дальніх походів з небезпечними ситуаціями. Він постарів, посивів, втратив здоров'я. 22 серпня Шевченко пароплавом по Волзі відбув з Астрахані до Нижнього Новгорода. Подорож Волгою тривала майже місяць. 20 вересня пароплав прибув до Нижнього Новгорода, тут на Шевченка чекала прикра несподіванка: М. О. Брилкін, головний управитель нижньогородської контори пароплавної компанії «Меркурій», розповів йому, що поліцмейстер міста наказав відразу ж повідомити про його прибуття. Поліцмейстер офіційно заявив Шевченку, що він повинен повернутися в Оренбург і там очікувати свого остаточного звільнення. Допомогли Шевченку нові знайомі - М. О. Брилкін та П. А. Овсянников -- помічник управителя компанії «Меркурій», який надав йому притулок. Вони порадили йому прикинутися хворим, щоб уникнути повернення до Оренбурга. Наприкінці лютого 1858 року Шевченко, нарешті, отримав звістку від Лазаревського, що графу Толстому вдалося виклопотати для нього дозвіл повернутися до Петербурга, який йому був вручений 5 березня. 8 березня Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Москви. У Москві Шевченко оселився у Щепкіна, сім'я знаменитого актора щиро зустріла його. Дорогою до Москви поет занедужав: окрім застуди, загострилася цинга, якою тяжко хворів на засланні. Після одужання 26 березня Шевченко на поїзді вирушив до Петербурга.

Шевченкові дозволили повернутися до Петербурга з певним застереженням: він лишався особою «піднаглядовою», у ряді документів підкреслювалося, що імператор дозволив проживання у столиці і відвідування Академії мистецтв з умовою, щоб за ним вівся належний нагляд. Відразу ж по приїзді до Петербурга Шевченко завітав до свого друга Михайла Лазаревського, який жив тоді на Мойці, в будинку графа Уварова, і спочатку оселився у нього. Не бажаючи обтяжувати родину Лазаревських у плані житла, Шевченко попросив графа Толстого, щоб той надав йому квартиру в Академії. Одержавши квартиру в Академії, Шевченко відразу ж взявся за наполегливу працю як художник-гравер, насамперед у галузі офорта.

24 січня 1859 року у Петербурзі Шевченко познайомився з письменницею Марко Вовчком, з якою у нього встановилася глибока й щира дружба. Згодом він присвятив їй написаний 13 липня 1858 року вірш «Сон».

16 квітня 1859 року Шевченко подав до Ради Академії мистецтв прохання щодо отримання звання академіка, надавши їй гравюри: одну створену з картини Рембрандта, що зображає притчу про виноградаря, а іншу — з картини П. Соколова «Приятелі». Академія мистецтв високо оцінила талант Шевченка-гравера і цього ж дня винесла попередню постанову про призначення його в академіки і задала програму на звання академіка з гравіювання.

5 травня 1859 року він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд в Україну, на що отримав згоду 12 травня. 23 травня 1859 року начальник III відділу В. Долгоруков повідомив міністерству імператорського двору, що заперечень проти виїзду Шевченка в Україну немає. 25 травня Шевченко одержав посвідчення на вільний проїзд в Україну, не дочекавшись завершення цензурних справ, того ж дня він виїхав.

З метою придбання ділянки між Каневом і селом Пекарі, 5 липня Шевченко прибув до села Межиріч, де жив власник землі - поміщик Н. Парчевський, але домовитися з ним про продаж так і не вдалося. 13 липня поета заарештували. Причиною арешту став рапорт черкаського справника В. Табачникова про бесіду з селянином Т. Садовим і «франтом» А. Козловським, яку він описував як «богохульну» та слова що «не треба ні царя, ні панів, ні попів». Шевченку зробили суворе попередження й випустили з поліції, але слідство тривало далі. На другий день після того, як Шевченка привезли до Києва, він оселився в Георгіївському провулку, в будинку священика Юхима Ботвиновського, який взяв поета на поруки. Але вже через кілька днів Шевченко перейшов на квартиру до свого давнього знайомого, київського портретиста і фотографа Івана Гудовського, через підозру співпраці Ботвиновського з владою. Проживши кільки днів у Гудовського, поет вирішив взагалі втекти з центру міста на околицю, де менше поліцейського нагляду. Він оселився на Пріорці, в домі В. Пашковської, тут він жив аж до від'їзду з Києва.

Слідча справа завершилася тим, що Шевченкові дозволили виїхати з Києва до Петербурга, він повертався до Петербурга майже без грошей, на ньому було старе парусинове пальто і поношені чоботи. 14 серпня Шевченко вирушив до столиці.

У перші тижні після повернення до Петербурга Шевченко активно включається у громадсько-політичне і культурне життя міста. У листопаді 1859 року Шевченко закінчив славнозвісну поему «Марія», розпочату ще в Україні. 26 листопада 1859 року цензура дала дозвіл до друку нового видання «Кобзаря». Дозволили видати тільки ті твори, що вже друкувалися, але й вони були сильно «проціжені». До видання 1860 року потрапила лише невелика частина поезій Шевченка: шістнадцять творів, що друкувалися у 1840-х - 50-х роках.

2 вересня 1860 року Рада Академії визнала Шевченка академіком по гравіюванню по міді, а 4 вересня того ж року конференц-секретар Академії Ф. Ф. Львов урочисто проголосив його ім'я поміж новообраних академіків.

В останні роки свого життя Шевченко вів і просвітительську роботу: він брав участь в організації недільних шкіл для народу і, будучи тяжко хворим, займався складанням та виданням «Букваря южнорусского» (наприкінці 1860 року). У серпні 1860 року Шевченко передав для недільних шкіл Києва та Чернігова 150 примірників «Кобзаря».

Перебуваючи у жахливих умовах каторги-солдатчини Шевченко набув невиліковну хворобу серця і печінки як наслідок ревматизму, цинги, малярії. Також загострювали проблеми з його здоров'ям печаль, нестатки, відсутність сім'ї, туга за батьківщиною, повсякчасне нервове напруження і тривога у зв'язку з постійними переслідуваннями і загрозою нових репресій.

З осені 1860 року самопочуття поета почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського з доктором Едуардом Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих. До останніх днів Шевченко продовжував працювати.

У ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка стався винятково тяжкий приступ задишки, його мучив нестерпний біль у грудях; всю ніч він не міг лежати, не знаходячи собі місця. Вранці 25 лютого до Шевченка прийшов М. Лазаревський, який застав його в неймовірних стражданнях. Хвороба ускладнилася загальною водянкою та набряком легенів. Поет помер о п'ятій годині ранку, 26 лютого 1861 року, внаслідок паралічу серця.

26 лютого, після панахиди, тіло померлого найближчі друзі його перенесли в академічну церкву.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

8 травня 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Миколаївського вокзалу й залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі.